Історія будинку

15 листопада 2010 о 14:39 | Історія, Про Музей

Казенний губернаторський будинок у Києво-Печерській фортеці (приміщення Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара»)

Приміщення, яке у 1993 р. передане державою у користування Музеєві Івана Гончара, і в якому розміщена його експозиція, є пам’яткою архітектури ХVIII – XIX ст. Історія спорудження цієї будівлі тісно пов’язана з історією Києва і Печерська. Тож зробимо невеликий екскурс у минуле.

У 1667 р. після переходу Лівобережної України під руку Москви за Андрусівським перемир’ям між Російською державою і Річчю Посполитою Київ став прикордонним містом. Логічно, що, вступивши до Києва, російська адміністрація почала укріплювати фортечні мури Старого міста, яке складалося у 2-й пол. XVII ст. з кількох окремих фортець (5).

На Печерську в цей час існувало кілька монастирів і давнє поселення довкола Києво-Печерської Лаври, відоме в ХVI – XVII ст. під назвою «Печерське містечко». Територія, на якій розташована садиба музею, належала саме до Печерського містечка. Його населення обслуговувало Лавру, мало три приходські церкви, дві з яких, Феодосія Печерського і Воскресіння Христового (нині в народі називають «Афганська»), збереглися до наших днів. До парафії сусідньої з нашим музеєм Воскресенської церкви на початку XVIII ст. належало близько 100 селянських дворів (7). Окрім селян, серед мешканців Печерського містечка були і заможні городяни. Між зазначеними двома церквами і третьою, св. Параскеви П’ятницької (яка не збереглася), була розташована торгова площа Печерського містечка. Торгівля давала значні прибутки Києво-Печерській Лаврі, оскільки саме цей монастир володів містечком (21).

З кінця XVII ст. за вказівкою російського уряду на Печерську зводяться фортифікаційні укріплення. Спочатку гетьман Іван Самойлович з козаками спорудив земляні вали довкола Лаври і Печерського містечка, за ним гетьман Іван Мазепа звів цегляний оборонний мур довкола Верхньої Лаври. А в 1706 році під час російсько-шведської війни цар Петро І заклав на Печерську фортецю бастіонного типу із земляними валами, ровами й іншими укріпленнями. Києво-Печерська Лавра, Вознесенський монастир і Печерське містечко опинилися всередині цієї фортеці. При цьому будинки містечка (близько тисячі дворів) були знесені, а їхніх мешканців переселено за межі фортеці в нову слободу, утворену в районі сучасних вулиць Московської, Різницької і Рибальської (10).

Парадний фасад казенного губернаторського будинку (нині – приміщення Музею Івана Гончара). 1780 р. (12)

Парадний фасад казенного губернаторського будинку (нині – приміщення Музею Івана Гончара). 1780 р. (12)

Певний час у Києві утримувались дві фортеці. Та з 1803 р., як писав історик Д.П. Мєньшов: «Старокиевская почитается ненужною и к содержанию не полагается. С первой половины 18 века гарнизон Киева начал сосредотачиваться в Печерской крепости, а строкиевские валы заросли деревьями и кустарниками и сделались местом праздничных прогулок для народа» (16). Поблизу НЦНК «Музей Івана Гончара» до нашого часу збереглися вали бастіонів і споруди з комплексу Києво-Печерської фортеці. Це – Московські верхня (1765 р.) і нижня (1779 р.) брами (тодішній в’їзд до Києва з півдня), Васильківська равелінна брама (вул. Цитадельна, буд. №3), пороховий льох Олексіївського бастіону (кафе «Царське село»), головна гауптвахта (вул. І.Мазепи, 44), арсенал (Культурний центр «Мистецький Арсенал»). Опис Києва 1775 р. свідчить, що в Києво-Печерській фортеці «жил генерал-губернатор, обер-комендант, генералитет и штаб-офицеры артиллерии». Тут знаходилися «губернаторский дом, деревянной на каменном фундаменте и при нем каменные службы. Обер-комендантский деревянной же дом… Каменная гауптвахт с дежурной и комендантскою канцеляриею для гарнизона, казармы каменные и провиантской немалой магазейн. Из означенных казарм – в одних покоях губернская канцелярія» (4). Дослідниця Київської фортеці О.В. Сіткарьова зазначає, що впродовж свого існування деякі з цих будівель не раз змінювали архітектурний вигляд і функціональне призначення (22). Цей висновок безпосередньо стосується приміщення НЦНК «Музей Івана Гончара».

Призначення і архітектурний вигляд будівлі

На охоронній дошці під №866 на фасаді нашого музею зазначено, що це – колишня «Канцелярія генерал-губернатора», разом з тим ряд довідників стверджує, що це «губернаторський (генерал-губернаторський) будинок» (13,14,15,17,19, 23). Є розходження і в датуванні спорудження цієї будівлі. Охоронна дошка датована 1780 роком. Ця ж дата фігурує і в більшості довідників. Проте це не єдина версія, називається ще дата «серед. 50-х років 18 ст.» (13). Вона видається правильнішою, бо факти свідчать, що садиба була споруджена в період з 1757 по 1762 рр. Такої точки зору дотримуються архітектор І.М. Малакова (20) та мистецтвознавець М.Б. Кальницький (12), які досліджували цю споруду. Підтвердженням останньої версії є архівні документи, зокрема «Книга прихода и расхода денежных сумм ассигнованных на строительство казенного губернаторского дома на каменном фундаменте в Печерской крепости» (1) та «Дело о ремонте дома губернатора в городе Киеве». В останній справі говориться, що «строение губернаторского дома бывшей губернской канцелярии было начато 17 мая 1757 года и окончено 1762 года» (2).

Перспект Києво-Печерської фортеці і частини форштадту з Московського боку, 1783 р. Фрагмент.

Перспект Києво-Печерської фортеці і частини форштадту з Московського боку, 1783 р. Фрагмент (20).

Відоме ім’я архітектора, за чиїм проектом була зведена будівля. Це – Семен Антонович Карін (1733 – 1797 рр.) Походив він із дворянської родини, рано почав професійну діяльність. З 1747 р., як учень архітектора працював в команді архітектора І.Ф. Мічуріна на будівництві Андріївської церкви за проектом Б. Растреллі. В 1754 р. С. Карін – уже архітекторський помічник 2-го класу в чині підпоручика. З 1759 р. працював за архітектора в чині капітана. 1768 року Семен Антонович отримав звання архітектора і з 1790-х рр. працював на посаді архітектора Московської управи і московського губернського архітектора. На початку 1797 року С. Карін помер і був похований у Москві в Покровському монастирі (9).

Зовнішній вигляд будинку і садиби, зведених за проектом С. Каріна, до нашого часу зазнав значних змін. В час побудови за структурою це була доволі типова садиба, особливо поширена у Підмосков’ї з 1780-х рр (11). Вона складалася з центральної двоповерхової будівлі, двох флігелів та огорожі з брамою. Головний будинок, побудований у стилі бароко, мав два фасади (парадний і тильний), високий трикутний фронтон над входом і бічні виступи. Перший цокольний поверх відразу був викладений з цегли і дійшов до нашого часу без значних змін. Другий поверх будівлі був дерев’яним з високим дахом, імовірно, критим ґонтом. Відомо, що ґонт постачався на це будівництво з Чернігівщини (12, С.6). До центрального входу на другий поверх вели закруглені дерев’яні сходи на кам’яному фундаменті. Тильний фасад мав вигляд двоповерхової лоджії з арками на чотирьох цегляних стовпах. Садиба мала два кам’яні флігелі та в’їзну браму. Первісний вигляд будинку і садиби, а також їх перебудови зафіксовані на планах Києво-Печерської фортеці (12,15, 20).

Історія зберегла для нас відомості і про внутрішній вигляд будівлі. Згідно опису 1776 – 1779 рр. планування приміщень верхнього поверху було анфіладним. Праве крило налічувало 7 кімнат, ліве – 6. Кімнати, серед яких у правому крилі знаходились і спальні, були обклеєні шпалерами або побілені крейдою, дерев’яні стелі підбиті тканиною. Будівля мала пічне опалення, зустрічалися «голландські» печі, оздоблені кахлями. Праве крило нижнього цокольного поверху займали господарські приміщення і кухня. Ліве – складські приміщення. Підлога і стелі першого поверху були цегляні. Останні мали вигляд склепінь. У флігелях садиби жила двірня і охорона. За її межами знаходився «конюшиний двір» і за валами фортеці – губернаторський сад із дерев’яними будівлями для відпочинку (12, додаток).

До нашого часу будинок дійшов у перебудованому вигляді, оскільки в 1782 році, під час перебування в ньому намісницького правління сталася пожежа. Як свідчать документи, в ніч на 23 грудня 1782 року в будинку ночували секретар, реєстратор і канцелярист. Тут перебували караульні солдати і сторожа. Всі вони засвідчили, що о 2-й годині ночі дим заповнив усе приміщення намісницького правління. В палатах ночували також чергові канцеляристи, які встигли врятувати деякі справи і речі. Після пожежі залишилися тільки цегляний цокольний поверх будинку, цегляні флігелі та зруйнована огорожа (3).

Впродовж 1806 – 1809 рр. велася реконструкція будинку. Саме після неї, на початку ХІХ ст., будинок набув зовнішнього вигляду близького до сучасного. З цегли було зведено другий поверх під залізним дахом. На місці північного флігеля, перпендикулярно до будинку прибудовано двоповерховий цегляний корпус, у якому тепер розміщені адміністрація і наукова частина музею. У цей же час відновили огорожу і встановили нову цегляну аркову браму з пішохідними проходами. Сходи парадного фасаду були ліквідовані, замість них споруджено вхід на перший поверх, тильний фасад також набув сучасного вигляду. Нові фасади були декоровані у класичному стилі. На початку ХХ століття історик В.Щербина писав, що : «на передньому фасаді перебудованого колишнього будинку генерал-губернатора ще зберігся слід державного герба – двоголовий орел того типу, як на початку ХІХ ст., на затильному фасаді добре зберігся вензель «А» (24).

З часом змінювався не тільки будинок, змінювалася сама Києво-Печерська фортеця, розмір якої упродовж ХІХ ст. збільшився за рахунок побудови нових укріплень в 1831 – 1861 рр. Тепер вона називалася «Нова Печерська фортеця», а бастіонну фортецю XVIII ст. стали називати «Стара Печерська фортеця» або ж «Цитадель». Крім цього відбувалися і адміністративні зміни на території підросійської України. Створену у 1708 р. Київську губернію у 1775 р. було ліквідовано, а Київ з околицями відійшов до Малоросійського відомства. У 1781р. було запроваджено Київське намісництво. В 1797 р. Київську губернію відновили, і вона проіснувала до 1917 р.

 

Тильний фасад казенного губернаторського будинку (нині – приміщення Музею Івана Гончара). Збільшений фрагмент перспекту Києво-Печерської фортеці і частини форштадту з Московського боку, 1783 р.

Тильний фасад казенного губернаторського будинку (нині – приміщення Музею Івана Гончара). Збільшений фрагмент перспекту Києво-Печерської фортеці і частини форштадту з Московського боку, 1783 р. (20).

Ці фактори вплинули на те, що садиба та її центральний будинок упродовж тривалого часу використовувалися за різним призначенням і різними відомствами. Відомо, що за період з 1700 р. по 1917 р. у Києві було 85 губернаторів (18). Деякі з них називалися просто губернаторами чи генерал-губернаторами навіть до того, як у 1708 році вперше було утворено Київську губернію. До того ж, у певні періоди в Києві існували ще посади військового та цивільного губернатора (генерал-губернатора). Функції їх з часом змінювалися. Не варто абсолютизувати назву «генерал-губернаторський будинок». Якщо вона у когось асоціюється саме з Київським генерал-губернаторством, то слід знати, що останнє було утворене у 1832 році і проіснувало до 1914 року. До того ж дослідники стверджують, що всі генерал-губернатори, які займали цю посаду в Києві з 1832 року, мешкали у генерал-губернаторському палаці на вулиці Інститутській, на місці теперішнього будинку № 20/8. Ця будівля не збереглася (8).

Стосовно нашого будинку, відомо, що в ньому з 1766 по 1775 рр. мав помешкання Київський губернатор (генерал-губернатор) генерал-аншеф Федір Матвійович Воєйков, який збудував у садибі дерев’яну оранжерею. Можна припустити, що до запровадження у 1781 році Київського намісництва це приміщення могло одночасно або частково, наприклад, ліве крило, використовуватись і під губернаторську канцелярію.

Із 1776 по 1779 рр. садиба не експлуатувалася і перебувала у занедбаному стані. В 1779 р. в ній тимчасово розмістили польову аптеку. Пізніше тут були намісницьке правління, губернська скарбниця, комісаріатське відомство, яке у 1806 – 1809 рр. саме і провело реконструкцію приміщення (12). Після перетворення комісаріатського відомства на інтендантське в садибі знаходився інтендантський речовий склад, і в кінці ХІХ ст. вона мала адресу: «Цитадель, №15» (6).

За радянської доби будинок також використовувався як склад, а з середини ХХ ст. як гуртожиток Київського військового округу. Крім перебудови на початку ХІХ ст., були ще реконструкції 1880-х та 1920-х рр. У другій половині ХХ ст. будинок знову зазнав внутрішніх перебудов, зокрема, було настелено підлоги, прибудовано нові сходи, з південного боку зведено гараж. Тоді ж знесено південний флігель і поряд з садибою споруджено п’ятиповерховий житловий будинок. У 1979 р. центральний будинок садиби оголошено пам’яткою архітектури республіканського значення, з подальшим використанням її під заклад культури.

Розміщення в цій садибі центру української народної культури є певною мірою символічним. На цьому місці давно вже ліквідовано житла селян і міщан Печерського містечка. Та діюча етнологічна експозиція НЦНК «Музей Івана Гончара», виставки творів народних майстрів, фестивалі, виступи кобзарів і народних гуртів, ігри та забави, які відбуваються на цій території, дають можливість доторкнутись до минулого народу, створюють неповторну атмосферу українського середовища.

Використані джерела та література:

1. ЦДІАК України, ф.59, оп.1, спр.2955.
2. ЦДІАК України, ф.59, оп.1, спр.8033.
3. Пожар 1782 г. в здании Киев. Намест. Правления // Исторические материалы из архива Киевского губернского правления. Под ред. А.Андриевского.– Выпуск 2. – К., 1882. –С. 31-35.
4. Описи Київського намісництва 70-80 років XVIII ст. – К., 1989. – С. 18 – 19.
5. Алферова Г.В., Харламов В.А. Киев во второй половине ХVII века. К., 1982. – С. 10, 61 – 64.
6. Весь Киев. Адресная и справочная книга. 1899. – С. 195.
7. Визначні пам’ятки Києва: енциклопедичний довідник. – К., 2005. – С.166.
8. Друг О., Малаков Д. Особняки Києва. – К.: Кий, 2004. – С.124.
9. Дьяконов М.В. К биографическому словарю московских зодчих XVIII – XIX вв. // Русский город. Выпуск 4. – М., 1981. – С. 175 – 176.
10. Звід пам’яток історії та культури України. Київ. Кн. І, ч. І. – К., 1999. – С. 432.
11. Ильин М.А. К вопросу о русских усадьбах ХVIII ст. // Русский город. Выпуск 4. – М., 1981. – С. 157 – 173.
12. Історична записка. Реставрація і реабілітація пам’ятки архітектури національного значення – колишнього будинку військового генерал-губернатора під Український Центр народної культури «Музей Івана Гончара». Підготував М.Б. Кальницький – К. : Архітектурно-проектна майстерня «Реставратор». – 2002.
13. Киев. Энциклопедический справочник. Под ред. А.В. Кудрицкого. – К., 1986. – С. 130.
14. Київ. Провідник. За редакцією Федора Ернста. – К., 1930. – С. 545.
15. Килессо С.К. Киево-Печерская лавра. – М. : Искусство, 1975. – С. 92.
16.Меньшов Д.П. Старо-Киевская и Печерская крепости. – М., 1913. – С. 13 – 14.
17. Нариси з історії Києва. К., 2002. – С. 119.
18. Рибаков М.О. До історії однієї з імператорських структур в Україні (Губернаторська влада в Києві 1700 – 1917 рр.) // Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва. – К., 1997. – С. 210.
19. Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР. Т.1. – К. 1982. – С. 74.
20. Канцелярия генерал – губернатора. Киев, ул. Январского восстания, №29. Проект охранной зоны. Том IV. Книга 1. – Укрпроектреставрация. – К., 1994.
21. Сіткарьова О.В. Архітектурний ансамбль Києво-Печерської лаври та її історичного оточення за доби гетьмана І.С. Мазепи. – К., 2005. – С. 159 – 171.
22. Ситкарева О.В. Киевская крепость ХVШ – ХІХ вв. – К., 1997. – С. 71.
23. Туристичний путівник. Київ. Львів. – 2001. – С. 233.
24. Щербина В. Кілька маловідомих пам’яток XVIII ст. в Києві // Київські збірники історії й археології, побуту й мистецтва. – Збірник перший. – К., 1930. – С. 310.

Жовтень, 2010

Христина Чучман,
завідувач сектором архіву НЦНК «Музей Івана Гончара»

Share Button
Відгуки
Опитування

Звідки ви дізналися про Музей Івана Гончара?

Результати