Екологія музейного простору: реалії і перспективи (досвід України і США)

Кожна сфера людської діяльності потребує певного простору для свого повноцінного прояву. Музейництво, відносно нещодавня інституція людської культури, за останні століття все більш упевнено освоює і розширяє власний простір, специфічний для кожної нації і держави. Аналізування стану вітчизняного музейного простору, його обширів, можливостей, потенціалу, прикметностей і перспектив стає об’єктивнішим і «об’ємнішим» у площині порівняння з іншими музейними просторами, що вже непорушно і могутньо утвердилися в системі координат планети. Нещодавня можливість ознайомлення із культурницькою сферою США спонукає до проведення певних паралелей музейницького буття у Сполучених Штатах і Україні.

Новостворений музейний портал України, що постав у рамках програми «Центр розвитку музейної справи» Міжнародного фонду «Україна 3000» за підтримки Швейцарської культурної програми в Україні, лаконічно й образно окреслив музейний простір України: «Станом на 2005 рік – це 400 музеїв, підпорядкованих Міністерству культури і туризму, 3265 – Міністерству освіти і науки, ще кілька сотень – іншим відомствам. Це майже півтори тисячі музейних закладів і підрозділів, які зберігають колекції, що є частиною Музейного фонду України, у громадських організаціях, підприємствах, установах тощо. Це понад 11 млн. експонатів, тисячі з яких по праву вважаються культурним надбанням всього людства. Це 17–18 млн. осіб, які щорічно відвідують музеї України. Це тисячі фахівців, які, незважаючи на всі матеріальні негаразді, що супроводжують долю музейного працівника, самовіддано зберігають, вивчають і наближають до широкої аудиторії безцінні музейні скарби. Це сотні народних майстрів і фольклорних колективів, які плекають, продовжують народні традиції. Це напівжива система підготовки і підвищення кваліфікації музейних кадрів. Це кілька десятків друкованих і електронних видань з дотичної тематики. Це десятки корисних і не дуже нормативних актів разом з чиновниками, які завідують музейною справою в центрі і на місцях. А також невідома кількість предметів, які потенційно можуть стати музейними експонатами. Приватні колекціонери і їх колекції, релігійні організації, антикварні магазини – незмінні супутники, партнери і опоненти музеїв. Додати до цього туристичні організації зі всією інфраструктурою… Тоді можна представити світ, який обертається навколо вітчизняних музеїв. Вражає, чи не так? Не часто ми намагаємося дивитися на музеї саме з таких позицій. А вони того варті. Насамперед варті, щоб ми про них знали…».

Яким же є музейний простір іншого континенту, що охопив більшу частину Північної Америки. Добре відомо, що в США існує потужна мережа державних, громадських і приватних організацій та ініціатив, спрямованих на збереження і примноження національної культурної спадщини. До таких належать, зокрема, Посольський фонд захисту культури, Фонд сприяння розвитку мистецтв, Американський інститут збереження історичних і мистецьких пам’яток, Дорадчий комітет із збереження історичної спадщини та ін. Показово, що ця країна має реєстр національної історико-культурної спадщини, що охоплює майже 1,5 тис. історичних місць, 64 тис. археологічних пам’яток, близько 3 тис. унікальних ландшафтних територій, 49 млн. предметів музейного фонду і 63 млн. одиниць архівних документів. Для порівняння, в Україні (де ще подібний Державний реєстр нерухомих пам’яток не укладений, а перебуває в стані «наповнення») під охороною держави перебуває понад 130 тис. пам’яток археології, з них: археології – 57,2 тис.; історії – 51,3 тис.; монументального мистецтва – 5,9 тис.; архітектури та містобудування – 16,3 тис..

Проблемами культури тут опікуються не лише профільні, а й, здавалося б, не зовсім причетні до цього установи. Так, приміром, при найпотужнішій інформаційній “коморі” світу – Бібліотеці конгресу США – створено Центр фольклору та культурної спадщини, який започаткував низку програм громадського дослідження культурних традицій місцевих спільнот: від збирання сімейного та професійного фольклору до розробки веб-сайтів, туристичних програм і навіть відродження та популяризації обрядодійств родинного і календарного циклів. Щоліта Центром проводиться фольклорний фестиваль для популяризації національних традицій США та інших країн світу.

А безпосереднє відношення до культурної спадщини тут мають, звісно ж, музеї. Найбільшим музейно-дослідницьким центром на нашій планеті вважається Смісоніан Інститьюшн, розташований у найпрестижнішому кварталі столиці між Капітолієм і монументом Вашингтону, неподалік від Білого дому. Цей музейний комплекс складається із 17 музеїв і галерей, колекції яких містять близько 143,5 млн. одиниць зберігання. Ці потужні наукові, мистецькі й історичні джерела із різних сфер людського буття – від природничої та суспільної історії, давньої та сучасної культури до аеронавтики і космічних досліджень – були передані уряду США приватними колекціонерами з умовою безкоштовного доступу громадськості до цих національних надбань. Відтоді, Смісоніан – чи не єдиний музейний заклад Сполучених Штатів, що перебуває на федеральному бюджеті. Однак державного фінансування (а суми тут воістину фантастичні у порівняння із нашими українськими реаліями) все одно не вистачає, і саме тому більшість тутешніх музейних установ створює систему так званих “приятелів музею». У Смісоніан Інститьюшн таких симпатиків – 80 тис. осіб, і без їхньої підтримки велика кількість культурно-освітніх програм була б неможливою. Річний бюджет лише одного відділу освіти цього закладу складає щороку близько 24 млн. дол., які йдуть на влаштування лекцій, показ фільмів, проведення майстер-класів і семінарів, видавничу діяльність тощо.

Нещодавно до цього славетного комплексу приєднався Національний музей американських індіянців, створений рішенням Конгресу США ще у 1989 році. Тож невипадково, що церемонія його довгоочікуваного відкриття у вересні минулого року перетворилася на грандіозне дійство із багатотисячною процесією індіянських племен у барвистому етнічному вбранні, із самобутнім співом, автентичними танцями і музикою. Будівля цього музею виконана у традиційному архітектурному стилі індіянців – адобі, ділянки навколо неї відтворюють природно-ландшафтні особливості різних місць проживання корінних американських спільнот. Масштаби цього музею можна уявити навіть за обсягами його збірки, яка нараховує понад 800 тис. предметів із тисячі самобутніх культур західної півкулі і хронологічно охоплює щонайменше сто віків історії формування індіянської спадщини. Експозиція також вражає – як за художнім вирішенням, так і за тематичною спрямованістю її основних трьох частин: “Наші Світи», “Наші Народи» та “Наші Життя», які розкривають етнічний світогляд, історію, культуру та спосіб життя різних племінних груп американських індіянців. Цей музей на сьогодні вважається одним із закладів, де втілено найсучасніші наукові, мистецькі й технічні досягнення людства.

Високий рівень сучасного стану музейної сфери Сполучених Штатів зумовлений короткою, проте послідовною державною політикою у цій галузі. Так, музеї, згідно американських стандартів, першопочатково призначені для «служіння людству». Цей принцип став основоположним для установчих документів заснування американських музеїв іще наприкінці ХІХ століття. Так, Джордж Браун Гуд, видатний зоолог і перший керівник Національного музею США оголосив у 1889 р., що «музеї майбутнього у демократичній країні мають відповідати потребам простого механіка, фабричного робітника, службовця, матроса і клерка так само, як і потребам висококваліфікованих фахівців, інтелігенції та решті громадян».

Відповідно, роль музеїв у США постійно пристосовувалася до нагальних потреб суспільства і цілком відповідала вимогам своєї доби. Так, на початку ХХ століття відомий музеолог і директор Музею в Ньюарку Джон Коттон Дана у своїх працях зазначав, що музеї не призначені виключно для збирання і зберігання колекцій, вони мають бути важливими осередками просвітництва. Подібні тенденції пріоритетного спрямування музейної діяльності в суспільне русло збереглися і в другій половині ХХ століття, що засвідчив Моральний кодекс музеїв (Міжнародна рада музеїв – ІСОМ), в якому стверджувалися положення про чільне призначення музейних закладів – надавати послуги суспільству.

Залишаючись вірними своєму первинному гуманістичному покликанню, музеї в США, як і в багатьох інших розвинених країнах, нині стрімко еволюціонують, що стимулюється якісними змінами самого суспільства. Цілком очевидно, що потреби останнього в капіталістичну, індустріальну, постіндустріальну й інформаційну добу зазнають видозмін, спричинюючи зміну музейних моделей (див. табл.). Якщо, скажімо, так звана «позитивістська» модель свого часу зосереджувалася на інтерпретації колекції музею для широкого кола відвідувачів у межах приміщення музею, то вже наступна модель «інтегративна», – зосередила сферу свого впливу не на пересічний загал, а на певну локалізовану спільноту, виносячи свою діяльність поза межі приміщень, пропонуючи відвідувачам не лише пасивну інтерпретацію об’єктів колекції й ідей експозиції, а безпосередню участь, інтерактивність у пізнавальному процесові не лише музейної збірки, а узагальненої культурної, історичної чи природничої спадщини. Наступна модель – «дисипативна» (розсіювальна) – охоплює вже не певну територію, а виокремлений простір, працюючи не з масовим, а з індивідуальним відвідувачем вже на рівні концепцій, надаючи йому не готову рафіновану інформацію, ідею, а конкретний життєважливий досвід. Таким чином, загальною тенденцією розвитку сучасних моделей музейних закладів є дематеріалізація, деконцентрація і розсіювання.

Нині в музейній сфері розвинених країн світу активно проводяться музеологічні дослідження задля визначення чільних напрямків музейної справи в сучасному середовищі, акцентування вагомості інтерактивності як засобу розвитку музейного закладу, окреслення різних шляхів взаємодії музеїв сьогодні, зокрема створення мережі, що охоплює музеї різних рівнів і типів: національні, регіональні, місцеві, кунсткамери та галереї.

Важливим для американських музеїв сьогодні є встановлення тісних зв’язків з місцевими громадами, що забезпечує тісну співпрацю і високі показники відвідування музеїв. Так, у США музеї щодня відвідує 2,3 млн. осіб, а щорічний показник відвідування сягає 865 млн. чол. В Україні, де населення у 5,6 разів менше за США, середня кількість відвідування музеїв на рік – 18 млн. чол., тобто кількісне відвідування українських музеїв у десять разів нижче за американське (із врахуванням відсоткового співвідношення кількості населення двох країн). Показово, що в західному світі діяльність музеїв орієнтується не на першого, а на постійного відвідувача. Відтак, музеї перетворюються на важливі осередки освіти і навчання, оскільки саме вони уможливлюють людям різного фаху та віку доступ до національної культурної і природної спадщини. Вагомість цієї ролі базується на спроможності музеїв надавати громадськості інтерактивну, предметну й ідейну платформи для глибшого пізнання своєї етнічної ідентичності, нації та всього світу. Згідно з даними національного опитування, 9 із 10 американців (87%) сприймають музеї як найважливіший засіб навчання дітей та одне з найавторитетніших джерел об’єктивної інформації. Музеї США щорічно витрачають понад 1 млрд. дол. на забезпечення 18 млн. годин навчальних програм, на зразок підвищення кваліфікації вчителів, польових експедицій, виїзних шкільних уроків, влаштування тимчасових виставок у школах.

Усього в США налічується понад 15,5 тис. музеїв, 93% з яких мають власні постійні збірки. Відвідування більшості музейних закладів (56,6%) тут є безкоштовним, а платні установи мають дні вільного відвідування. Середня вартість квитка складає 5 дол. Музеї США як важливі осередки збереження мистецької, історичної, наукової та культурної спадщини щорічно витрачають близько 1,1 млрд. дол. на збереження 750 млн. одиниць Національного музейного фонду. Примітно, що кожен 480-й американець віком від 18 років є музейним волонтером, і це число – показове навіть для країн Західної Європи. 1906 року в США було засновано Американську асоціацію музеїв, яка нині налічує понад 16 тисяч членів, з яких 11,5 тис. – музейні фахівці та волонтери, 3,1 тис. – установи, 1,7 тис. – корпоративні члени. Музеї у США також об’єднуються і у профільні мережі: тут існує близько десятка асоціацій музеїв за тематичними категоріями. Музейний простір цієї країни також доповнюють Інститут музейної та бібліотечної служб, база даних музеїв США.

Відомий факт – розвинені країни нині зазнають нечуваний «музейний бум». Приміром, у США за десятиліття з 1980-х по 1990-ті рр. кількість музейних закладів майже подвоїлася. До того ж, існуючі музеї розбудовуються стрімкими темпами. Чи не кожен з них щойно здійснив або планує у найближчий час проекти капітальної розбудови: спорудження нових виставкових залів, аудиторій, театрів чи навчальних студій. Перетворюючись на популярні заклади дозвілля та відпочинку, музеї очолюють перелік найвідвідуваніших місць у час вакацій. Одна третина американців ходить до музеїв принаймні раз на півроку. Туристи, котрі включають у свої подорожі візити до музеїв, витрачаються майже вдвічі більше, аніж ті, відпустки котрих обходяться без «культурної програми».

Безпрецедентними є темпи розвитку музейної справи США: поява нових музеїв, збільшення масштабів діяльності існуючих закладів, зростання популярності музеїв серед населення. Вочевидь, усе це відбувається завдяки революційним змінам, що сталися у музейному просторі за останню чверть століття, і полягають передусім у появі нових форм дозвілля, розширенні самого поняття «громадянин» і у зростанні фундаментальної ролі музеїв у сучасному суспільстві. Ця роль набуває особливої ваги ще й тому, що музейні заклади виступають активними комунікаційними чинниками, оперуючи не лише експліцитно на рівні предметів історії, науки, культури, освіти чи дозвілля, а й на імпліцитному рівні, торкаючи сфери влади, ідеології, системи цінностей, ідентичності тощо. Ці явища нині вивчаються американською музеологією, а Ейлін Хупер-Грінхіл, зокрема, зазначила: «Музеї, подібно іншим соціокультурним інституціям, як то школам, кінематографу та засобам масової інформації, є особливо сприйнятливі до аналізування через «семасіологію значення». Семасіологія значення займається потрактуванням послань, що здебільшого не виражені явно. Загалом, цей тип аналізу відшуковує приховані послання ідеологічного характеру».

До того ж, музеї перебувають на перетині двох важливих інфраструктур сучасного соціума – освіти та дозвілля (туризму). Остання сфера на сьогодні, приміром у США, характеризується не просто як «великий бізнес», а як «найбільший бізнес». Згідно досліджень, час, який людина щодень витрачає на найману працю, значно скоротився за останнє століття: скажімо, у Великій Британії, – у 2,5 рази (з 50% до 20%). Тобто, сучасна людина має у своєму розпорядженні більше вільного часу, який вона використовує на пізнання навколишнього світу. Згідно Н. Гребьорна, «сенс життя окремої людини слід відшуковувати не стільки у її професійній діяльності, скільки у її способі життя і відпочинку». Нині потреби індивідуума вже не обмежуються стінами власної домівки і роботою, життя спонукає його до інтенсивніших пошуків «автентичності», «смислу», «значення», що ведуть до нових місць, зустрічей і подій. Відповідно до даних соціологічного опитування Канадського дослідницького інституту, що проводилося упродовж 25 років, середньостатистичний канадієць відводить близько 18 годин на тиждень для певного виду навчальної діяльності. А музеї відіграють особливу роль у забезпеченні подібного досвіду і задоволенні цих потреб, адже вони є визначальною складовою процесу пошуків людиною нових, відмінних від традиційних пасивних, форм відпочинку й освіти. Саме тому Сполучені Штати нині перетворюються на так зване «суспільство, що навчається» (learning society). У такому новому типові суспільної формації чільним економічним продуктом постають знання й інформація. Це явище переходу США від економіки, що базується на товарах, до економіки, що базується на знаннях, ще на початку 1960-х років відзначав відомий економіст Прінстонського університету Фріц Мачлап.

У вітчизняній музейній практиці, що є досить відмінною від практики розвинених країн, накопичилося чимало проблем, які мають системний характер і тенденцію до зростання. На думку фахівців, для виходу із цієї кризи необхідно передусім випрацювати обґрунтовану прозору стратегію розвитку музейної справи на короткий і тривалий час, пріоритетами якої має стати низка комплексних заходів на різних рівнях. Зокрема, реформування музейної сфери має передбачати законодавче врегулювання її нормативно-правової бази, оптимізацію існуючої музейної системи та її розвиток, моніторинг стану цієї системи, реорганізацію управління музейною сферою, зміцнення матеріально-технічної бази музеїв, упорядкування системи реєстрації музейного фонду, укладення державного реєстру пам’яток національної культурної спадщини, впровадження ефективної системи навчання і стимулювання музейних фахівців, розвиток міжмузейного національного і міжнародного співробітництва й обміну досвідом, розробку і впровадження вітчизняних спеціалізованих обліково-інформаційних, експозиційно-мультимедійних і контрольно-охоронних комп’ютерних систем, удосконалення науково-аналітичного й інформаційно-методичного забезпечення музейної справи.

Як бачимо із наведеного вище, музейна інфраструктура в Україні, порівняно із американською чи західноєвропейською, є надзвичайно нерозвиненою. Про це відомо чи не кожному фахівцеві музейної справи, котрий більше обізнаний із власними професійними проблеми, аніж із здобутками, адже проблеми мають довготривалий системний характер, а для усвідомлення здобутків, об’єктивного аналізу стану музейного простору й тенденцій його розвитку бракує фахового спілкування, обміну досвідом й інформацією.

Відтак, віддаючи належне тим першим крокам до світла у довгому і темному музейницькому лабіринті, слід відзначити, що за останні роки в Україні, окрім тематичних наукових збірників із музейної справи з’явилися перші періодичні видання: бюлетень «Український музей», журнал «Музейний провулок» і науково-популярний часопис «Музеї України». Ось уже шість років поспіль Фонд мистецтв і культури в Центральній і Східній Європі (США) за підтримки Посольства США в Україні проводить семінари з музейного менеджменту (Одеса, Львів, Коломия). 2004 року фондом «Євразія» було реалізовано проект «Розширення бізнес-можливостей розвитку музейної справи в Західній Україні». В 2005 році Міжнародним фондом «Україна 3000» засновано програму «Центр розвитку музейної справи», яка створила Музейний портал України і провела перший конкурс серед музейних працівників. У листопаді 2005 року започатковано проведення Всеукраїнського музейного фестивалю (Дніпропетровськ). Щорічно відбуваються науково-практичні конференції та семінари з музейної справи. Наші музеї, нарешті, беруть участь у програмі «Європейський музей року» міжнародної організації «Європейський музейний форум», у міжнародній програмі музейного партнерства Американської асоціації музеїв, у міжнародному музейному фестивалі «Інтермузей». На всесвітній виставці «Експо-2005» в Японії було представлено музейні предмети із збірок Музею українського народного декоративного мистецтва, Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав», Національного музею історії України та Чернігівського історичного музею ім. В. Тарновського. Українські музеї починають (а вже час!) освоювати Інтернет-простір: близько 7% вітчизняних музейних закладів мають власні веб-сторінки. Великі надії подає ініціатива Президента України із створення музейного комплексу «Мистецький Арсенал» у Києві…

Таким чином, бачимо перші ознаки виходу музейної сфери України із інерційного поля пост-колоніальних традицій, потреби вітчизняної музейної спільноти в об’єднанні, самоусвідомленні своєї ролі, випрацюванні нового мислення, нових підходів до своєї праці, окреслення перспектив розвитку музейних закладів у нових умовах суспільно-економічного життя, спроби впровадження нової державної стратегії розвитку музейної справи. Все це засвідчує початок процесу очищення, формування і набуття чітких обрисів нового музейного простору України, в якому, віриться, знайдуть надійний прихисток і благодатний грунт багатотисячолітні культурні традиції і надбання наших славних попередників.

Посилання:
1. www.ukrmuseum.info
2. Пошивайло, Ігор. Вселенський дух народного мистецтва // Народне мистецтво. – №1-2, 2005.
3. Корнієнко, Владислав. Культура потребує далекоглядної стратегії // Культура і життя. – №30-31, 2005.
4. Ліньова, Євніка. Міжнародний досвід управління культурною спадщиною // Український Музей. – №4, 2005.
5. Польовий матеріал автора під час участі в Міжнародній програмі відвідувачів Держдепартаменту США, 2005.
6. Code of Ethics for Museums // www.aam-us.org.
7. Code of Ethics for Museums // www.aam-us.org.
8. ABCs of Museums |// www.aam-us.org.
9. Несторенко Л.М. Інформація про роботу відділу аналізу та прогнозування музейної справи у 2003 році // Український Музей. – №2, 2004.
10. Museums Working in the Public Interest // www.aam-us.org.
11. Там само.
12. Lusaka, J., Strand, J. The boom and what to do about it // Museum News. – №77, 1998.
13. Falk John H., Dierking, Lynn. D. Learning from Museums. Visitor Experiences and the Making of Meaning. –N.Y., Oxford: AlmaMira Press,
14. Hooper-Greenhill, E. Museums and their visitors. – London: Routledge, 1994.
15. Mintz, A. That’s edutainment! // Museum News. – №73, 1994.
16. Bitgood, S., Serrell B., Thompson, D. The impact of informal education on visitors to museums // Informal Science Learning. – Dedham: Research Communications, 1994.
17. John St., M., Perry, D. A framework for evaluation and research: Science, infrastructure, and relationships // Museum visitor studies in the ‘90s // London: Science Museum, 1993.
18. Копитько, Олексій. Музейна стратегія: час створювати // Український Музей. – №1, 2005.

2005 рік

Ігор Пошивайло,
етнолог, кандидат історичних наук

Share Button

2 відгуків

  1. Ігор

    Пані Галино, дякую Вам за небайдужість до розвитку музейної сфери України! Так, звісно, не все відбувається так швидко і якісно, як того хотілося б. Але ж зрушення є, передусім у свідомості передової частини музейної спільноти. Так, методичних центрів як колись не має, тому мусимо частково брати ці функції на себе, навчаючи когось і самі вчимося, адже це – краще, аніж безпорадно розводити руками, гнівно шельмувати теперішній стан чи озиратися на те, що було… Нові яскраві креативні, як Ви пишете, музеї, поки що не виникають, але ж багато старих музеїв стають кращими, розвиваються, у цих скрутних умовах таки рухаються уперед, здебільшого не завдяки культурній політиці держави, а наперекір. Постають нові цікаві громадські та приватні музеї… А щодо Америки – там є чому нам повчитися, адже вони мають великий досвід, та й уже понад століття керуються у своїй діяльності гаслом “служіння суспільству”, а не вождям, ідеології чи олігархам. І, звісно ж, ніхто там не будує те, що “комусь заманеться” – усе чітко і прозоро – громадяни, їхній попит на культурний продукт, актуальність колекцій для сьогодення, формують і розвивають музеї цивілізованих країн.

  2. галина

    Пане ,Ігоре, давно спостерігаю за Вашою роботою по узагальненню світового музейного простору і впровадженню його в Україні. Та в кожному окремому музейному місті це не відбувається, не говорячи вже в межах країни. При совдепії існував методичний центр при міністервстві, який випрацьовував загальні канони. Сьогодні не працюють навіть обласні вчені ради по створенню нових і перепрофілюванню старих музеїв. І тому кожен собі господар, а результат – не виникають нові креативні музеї, а збільшуєься кількість блідих
    і невиразних. Невже в Америці, хто має гроші будує, що йому заманеться? Г.Г.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Відгуки
Опитування

Звідки ви дізналися про Музей Івана Гончара?

Результати