День народження як символічна мить вічності

Найперше моє враження від Івана Гончара: гарний ясноокий чоловік у вишиваній сорочці, і все його єство випромінює радість, добру вдачу, і любов…

То був 1981-й рік, коли тривало нищення українських коренів на догоду радянським ідеям. Мало що я тоді на цьому розумілася, але коли мій брат Сергій Марченко, нині кінорежисер, а тоді – радіофізик, науковий співробітник Київського університету ім. Т.Шевченка, запитав мене, чи хотіла б я увечері піти з ним до одного художника, у якого вдома музей народного мистецтва, я погодилася. Ми піднялися по Новонаводницькій, зайшли у двір – а там вже поскрипує сніг, чуються голоси, переливи дзвіночків – то прийшов колядницький гурт привітати господаря із 70-літтям: «Чи вдома-вдома, господар дому?..» виводять колядники. Двері прочиняються і лагідний чоловічий голос: «Вдома, вдома, проходьте до хати!»

Колядницьке дійство тривало довго й нагадувало дивовижну містерію. Відчувалася особлива атмосфера нам здалося, що ми в українському храмі. Довкола картини, скульптури, народна кераміка, ікони в обрамленні рушників – і все це у три, у чотири яруси! Якщо людська душа і має пам’ять минулих поколінь того вечора сталося моє духовне причастя. Потім була екскурсія на другий поверх, де знаходилися козацькі старожитності, килими, картини. На дерев’яних сходах тісно від ікон – лики святих заворожували. До святкової вечері гостинно запросила Аделя Петрівна, домогосподарка Івана Гончара. Серед гостей були Михайло Денисенко, Ренат Польовий із сином, Володимир Данилейко, Олександр Фисун, Леопольд Ященко, Лідія Орел, Юрій Поклад, Володимир Онищенко та інші. За столом віншували господаря, зичили йому здоров’я.

Все йшло надзвичайно доброзичливо, хоча й відчувалася якась незрозуміла мені на той час напруга. Лише згодом я довідалася, що багатьох із присутніх, мого брата також, викликали до КГБ давати письмові пояснення щодо відвідин І.М. Гончара: хто там був, яких пісень співали, про що говорили? Я тоді працювала у Музеї народної архітектури і моя старша колега Лідія Григорівна Орел при зустрічі тихенько попередила: «Будь обережна, тобою там також цікавилися!» Не могла я тоді ще збагнути, що відбувається у суспільстві, і що крамольного у відвідинах митця? Усвідомлення прийшло згодом. Та мій перший візит в хатній музей на Новонаводницькій не став останнім. Навпаки, я стала частіше там бувати і темою своїх наукових студій у Київському художньому інституті обрала народні картини «Козаки Мамаї», яких у колекції Івана Гончара було аж п’ять. Сиділа годинами перед «Мамаями», перемальовувала композиції, вивчала атрибутику речей, віднаходила їх матеріальні аналоги серед раритетів музею згодом про це вийшла моя невеличка книжка. А Іван Макарович щоразу виносив мені зі своєї робітні нові джерела, заборонені тоді книжки з історії України М. Грушевського, Д. Яворницького, Н. Маркевича. Він радів, що я не боялася щоразу приходити до нього, і взятися за таку «непопулярну» на той час тему. Всі роки спілкування з Іваном Макаровичем стали для мене школою. Я прислухалася до його розмов з відвідувачами, захоплювалася його майстерністю оповідача. Пам’ятаю, не раз він журився, як швидко з обріїв зникає український краєвид, зокрема, із сумом кидав погляд на верхівки ракет новостворюваного музею, на металеві лати «Родіни-матері», що спотворили мальовничі пагорби над Дніпром. Йому все боліло: розриті могили, понищені собори, затоплені села (деякі встиг замалювати), зрубані верби, меліоровані річки. Сам образ господаря дому був мені чимось дуже близьким, ніби давно знайомим. А своїм збиральницьким хистом нагадував Дмитра Яворницького, про якого я тоді була начитана.

Згодом я познайомила господаря музею з моїм майбутнім чоловіком Олександром Пошивайлом, який тоді вивчав опішнянську кераміку. Ми допомагали Івану Макаровичу прибирати в його оселі, протирати пил з експонатів. У середині 1980-х років Іван Гончар задумав написати спогади „Як це починалося» про своє життя і як створювався музей. Після Чорнобильської катастрофи я з дітьми вирушила до Опішного, допомагала створювати музей гончарства. А Іван Макарович просив нас відшуковувати по селах давні фотографії необхідні для поповнення альбому «Україна й Українці». Ми щоразу привозили йому такі світлини, він обіцяв їх перефотографовувати. Та на той час ще не було досконалої техніки для сканування й передачі усіх відтінків сепії фото не міг Іван Гончар розлучитися з оригіналами давніх світлин, вклеював їх на аркуші альбому, а власникам повертав досить якісні фотокопії. Люди бувало сердилися, ми намагалися їм пояснити, що фотографії їхніх родичів потрібні для збереження національної пам’яті, що ті світлини можуть безслідно зникнути, як це часто і траплялося після відходу старшого покоління і люди нас розуміли. Пригадалося, як ми запросили до музею Гончара майстрів Олександру Селюченко, Олександру Великодню, Гаврила та Явдоху Пошивайлів, наших батьків для їхнього покоління то була подорож у дитинство, бо кожен із них поринав у рідне середовище краси, у якому виріс. І всі дивувалися, як вдалося одній людині стільки добра назбирати та зберігати вдома? Мріяв Іван Макарович виліпити погруддя майстрів, але встиг лише портрет О. Селюченко.

Незабутніми стали відвідини І. Гончара кобзарем Олексієм Чуприною, з яким були ми знайомі раніше, їздили на Шевченківські вечори до Ленінграду, відвідували його у Каневі, де він щоліта грав на Тарасовій могилі. Того вечора Іван Макарович попросив мене вдягнутися в український народний стрій із його збірки і ми сфотографуватися разом з О.Чуприною на тлі картини «Козак Мамай». Мій брат зафіксував ту мить, яка нині мені вже видається цілком символічною: як передача пам’яті, як естафета збереження музейних скарбів – нині вже ** років я працюю в музеї його імені.

Відтоді минуло вже багато років. Щодня відкрито музей Івана Гончара і нинішнє покоління, яке його відвідує, вже не мусить давати комусь пояснення… Образ Івана Гончара немов живий. Його незрима присутність відчувається у барвах жіночих сорочок, у побільшених в людський зріст фотографіях, у ликах святих із народних ікон, у щоденному житті музею. Вочевидь, дух Гончара так і не заспокоїться, допоки не постане у Києві потужний осередок народної культури, про що він мріяв і заповідав. І тим відповідальнішим стає кожен наш крок у музейній справі, ніби перебуваєш під недремним оком незабутнього Івана Макаровича.

2006 рік

Тетяна Марченко-Пошивайло,
етномистецтвознавець

Share Button

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Відгуки
Опитування

Звідки ви дізналися про Музей Івана Гончара?

Результати