На жаль, розвиток співоцької традиції на Слобідщині був штучно перерваний репресивними заходами тоталітарних режимів, що завершилися фізичним вигубом великої групи незрячих співців 1930 року під ст. Козача Лопань Харківської обл. Проте здобутки традиційного харківського співоцтва не були остаточно втрачені.

Ще на початку ХХ ст. зрячі аматори переймають од слобідських співців репертуар, виконавську школу гри на бандуру й конструктивні особливості традиційних кобзарських інструментів. Зокрема, на основі способу гри, що перейнятий від харківських кобзарів, Г. Хоткевич створює академічний напрямок професійного бандурницького виконавства, названий "харківською школою". Відповідно, відомий харківський музичний майстер О. Снегирьов бере за основу взірці традиційних співоцьких інструментів і створює сім’ю модернізованих бандур, пристосованих до "харківського" способу гри. Одначе хвилі репресій і гонінь законсервували „кобзарську тему” на десятки років. І лише в 60-х роках ХХ ст. у середовищі української інтелігенції виник мистецький напрямок, що сповідував принципову спрямованість на реконструкцію давніх кобзарських форм, співоцького репертуару, філософії та способу житя мандрівних співців минувшини. Серцем відродження кобзарського виконавства став гурток молодих ентузіастів, який зібрався біля київського художника Георгія Ткаченка. Починаючи з себе, переосмислюючи кобзарську спадщину й опановуючи старосвітські інструменти, новітні аматори кобзарського набутку знаходили цікаві форми, щоб здійснити його в сучасному житті. У процесі спільної гуртової роботи кола „традиційників” (так почали називати подвижників традиційного кобзарського виконавства) виникло природнє бажання утворити творче об’єднання, яке б поднало в собі елементи професійної спілки та традиційної для давніх співців цехової організації. Так було утворено сучасний Кобзарський Цех. Непоказово, без насильства та штучности, „співоцька ідея” почала чимраз активніше виявляти себе серед громадськости. Традиційні кобзарювання „просто неба” одразу викликали загальну цікавість. Виконавців-„традиційників” почали запрошувати на творчі вечори, концерти, лекції, телевізійні й радіопрограми. Й поступово, крок за кроком, новітнє традиційне виконавство посіло в українському культурному просторі свою стійку нішу, піднявшись до рівня повнокровного мистецького руху.

Виставка діятиме з 13 червня до 19 травня 2008 року
щодня, крім понеділка,
з 10.00 до 17.30.

	Український центр народної культури "Музей Івана Гончара"

• покуштувати 12 пасок (освячених!), що обов’язково гарантує шлюб у майбутньому році (фольклористи та етнографи підтверджують!);
• пограти у жартівливі весняні ігри та поводити криві танці;
• навчитися пекти та куштувати "жайворонків" з тіста;
• навчитися будувати Великодню вежу (для справжніх чоловіків!);
• забавитися на справжній! гойдалці;
• навчитися моргати до хлопців;
• користуватися батіжком;
• навчитися скакати як горобейко і «Дикі кози поміж лози».