Книгозбірня

Унікальна бібліотека Івана Гончара, в якій зібрано близько 3 тисяч рідкісних видань, є, зокрема, прекрасною ілюстрацією до ще ненаписаної історії цензури над українським друкарством. Один із найцінніших її експонатів – “Тріодь цвітна” 1724 року, в якій вміщено цензурне свідоцтво – документальне свідчення того, що заборона українського друкованого слова має давню історію. Керуючись царським указом 1720 року про обов’язкову звірку київських і чернігівських видань “для повної відповідності з великоросійськими”, московський цензор дійшов висновку, що “Тріодь” у багатьох місцях “с московскою печатью в речениях несогласна”. Було зроблено чимало цензурних правок, щоб “особливого наріччя” (української мови) у книзі не було, на лаврських друкарів накладено великий штраф, і лише після цього книгу наказано “в народ отпущати”.

У той самий час, коли мрія Івана Гончара про громадський музей почала втілюватися в життя, хвиля заборон прокотилася Україною. Із Києва в області розсилалися циркуляри суворої звітності, що іменувалися “зведеними покажчиками” або списками книжок “застарілих видань”, на вилучення та списання в макулатуру з бібліотек громадського користування. Фактично це були індекси заборонених видань. Такі “зведені покажчики” випускалися Головлітом України, що здійснював суворий цензурний нагляд над усією друкованою продукцією; без його дозволу і печатки аж до початку 90-х років не могло з’явитися жодного друкованого рядка. “Зведені покажчики”, за якими “чистили” фонди бібліотек, друкувалися з грифом “для службового користування” і нумерувалися. У супровідних наказах зазначалося: “Особи, що загублять зведений список, підлягають притягненню до судової відповідальності”.

Перший такий список було видано у 1947 році. Він налічує 157 сторінок і містить понад 3 тисячі назв книг і журналів за період 1919 – 1947 років. Найповнішим є “Зведений покажчик застарілих видань”, випущений Книжковою палатою УРСР у Харкові 1954 року. На 415 сторінках розміщено понад 8 тисяч назв книг і журналів. Якщо звести всі списки до одного, то він охопить приблизно половину всієї друкованої продукції. Особливо трагічно склалась доля західноукраїнських і закордонних видань. Усі вони були внесені до індексів заборонених книг і систематично знищувалися. Спецфонди, до яких було обмежено доступ, створювалися тільки у великих наукових та університетських бібліотеках.

“Нині важко збагнути, якими критеріями користувався Головліт України, складаючи такі “списки” та “покажчики” книг, приречених на заборону і знищення. Очевидно це була загальна настанова комуністичної партії і радянської влади на обмеження української культури і викорінення її джерел, зведення її до провінційного рівня. Виконувалася ця настанова прямолінійно і жорстоко, була налагоджена ціла індустрія заборони й нищення української літератури, наслідки діяльності якої Україна відчуває нині особливо тяжко” (Мишанич О. Українська література під забороною: 1937-1990 //Літературна Україна. – 1994. – 18 серпня. – С.2.).

1. Екслібрис книгозбірні
Івана Гончара

2. Ілюстрація до книги
"Тріодь пісна", КПЛ, 1715 р.
(Художник Іоанн Реклинський. "Богородиця". Дереворит, 1693 р.

До “списків” і “покажчиків” потрапили всі праці з історії України. Якщо книга мала кілька видань, як, наприклад, “Історія України-Русі” М.Аркаса, то підкреслювалося, що вилучаються всі видання. І.М.Гончару пощастило у Миколаєві познайомитися із близьким приятелем відомого історика і композитора, котрий розповів про Аркаса, “про його долю, про долю його спадщини, яка чудом уціліла”. Стараннями та коштом Івана Макаровича ця збірка книг також потрапила до музею.

У своїх щоденникових записах Іван Гончар називає 1959-й рік знаменним: “Це був рік створення основного фундаменту домашнього музею... Це був початок нового творчого життя та моєї діяльності як етнографа. Це був рік, з якого почалася нова ера в моєму житті взагалі. В цьому ж році я звіз усі свої експонати народного мистецтва та свою вже на той час велику бібліотеку і заклав початок домашнього музею, мета якого була відкрити очі якомога більшому колу наших людей, особливо інтелігенції, на красу і багатство нашої народної культури...”

Наражаючи себе на небезпеку, Іван Гончар збирав художню літературу українських авторів, твори яких побували в лабетах Головліту, що вишукував найменшу крамолу: від прізвищ упорядників і редакторів до місць і часу видання, від художнього оформлення до найдрібніших натяків у тексті. Ризикованим було для колекціонера мати хоча б одну книгу Миколи Вороного. Знаючи це, І.М.Гончар їде в Чернігів до старенької вдови поета, яка передає йому збірку поезій та архівні документи. З Полтавщини він привіз цінний здобуток – цілу бібліотеку унікальних книг з україніки, багато малюнків з краєвидами та історичними пам’ятками, про що пише в щоденниках: “Ця моя поїздка дала мені таку ідейну наснагу і заряд, що вже ніяка сила не змогла стримати до наступних подорожей. Почався новий, незвіданий стан у моєму творчому житті, який в майбутньому створить стихію не лише для мене особисто, а й для всієї України”.

Обкладинка до книги В.Щербаківського
"Українське мистецтво". 1913. (Художник В.Кричевський)

Обкладинка до книги
Г.Лукомського "Старинная архитектура Галиции". 1915. (художник Г.Нарбут)

Бібліотека поступово збагачувалася книгами тих авторів, яких заборонялося згадувати у будь-якому контексті. Такими іменами були: В.Винниченко, Б.Лепкий, О.Олесь, С.Єфремов, М.Хвильовий та інші. Окрасою книжкової колекції є збірка оповідань В.Підмогильного “Військовий літун” з дарчим написом молодому М.Рильському, видання творів В.Винниченка у вишуканому оформленні В.Кричевського, повне видання творів Т.Шевченка, здійснене в кінці 30-х років у Варшаві–Львові. Недремне око радянської цензури не обійшло навіть Кобзаря. Усі галицькі, варшавські, канадські видання його творів “каралися” у спецфондах.

Хвиля заборон охопила й українську періодику. У книгозбірні є журнали “Дзвін”, “Зоря”, “Украинская жизнь”, “Рідний край”, “На переломі” (видав О.Олесь), “Нова хата”, що потрапили до спецфондів, у яких знаходилися практично всі галицькі часописи кінця ХІХ – початку 30-х років ХХ століття.

Величезна наукова спадщина М.С.Грушевського десятиліттями не давала спокою слугам імперії. Довгий час офіційно була заборонена лише “Ілюстрована історія України-Руси (1918 р.). 1979 року за усним розпорядженням Головліту до спецфондів потрапили всі видання праць видатного вченого. Тільки в Інституті літератури АН УРСР до спецфонду передано 89 назв книг М.С.Грушевського. Окрім видань його творів, книгозбірня Івана Гончара має й надзвичайно рідкісну книжечку “Михайло Грушевський Голова Української Центральної Ради”, надруковану видавництвом “Криниця” (1917 р.).

Багата музична спадщина українського народу в дослідженнях В.Будищанця, В.Верховинця, Ф.Колесси, збірки народних пісень, дум, колядок, зокрема, книги з особистої збірки М.Лисенка, знайшли своє місце в бібліотеці І.М.Гончара.

Громадський музей і, зокрема, книгозбірня І.М.Гончара були горнилом, в якому гартувалися душі майбутніх величних постатей України: Івана та Надії Світличних, Василя Стуса, Алли Горської, Євгена Сверстюка, Івана Дзюби, Дмитра Павличка, Івана Драча та багатьох інших. Своєю творчістю й громадською діяльністю Іван Гончар твердо заявив: український народ є нині, і прісно, і на віки вічні!

Василь ГОНЧАРУК,
завідувач відділом стародруків Державного музею книги та книгодрукарства України

Обкладинка до календаря
"Дніпро". 1939. Б.в.
(Художник С.Гординський)