УЦНК "Музей Івана Гончара"

Іван Гончар, 1947

   Українська національна культура, що впродовж багатьох віків набула світового значення, в силу імперського домінування ХVІІІ – ХХ ст. була зумисне нівельована як меншовартісна. Перед українцями постали питання збереження національних святинь, відродження етнічних традицій і встановлення історичної справедливості. У першій чверті ХІХ ст. в Україні започатковується етнографічне музейництво, яке найповніше фіксувало різні прояви традиційно-побутової культури. У складних умовах видатними діячами української культури та науки, меценатами та колекціонерами-філантропами були зібрані унікальні колекції “малоросійського” мистецтва, яке з плином часу перетворювалося на “вєлікорускоє іскуство”. Процес варварського плагіату національних цінностей, започаткований у добу Петра І, дійшов апогею під час встановлення і “тріуфальної ходи” Радянської влади. Непоправних збитків завдала українській культурній спадщині й ІІ світова війна.

У середині 60-х років ХХ ст. в Україні існувало близько 130 музеїв, однак у жодному з них традиційна культура українців не була представлена об’єктивно й повно. Тогочасні експозиції були заідеологізовані, а українське народне мистецтво – віддане на поталу радянському соцреалізму. Державні музеї ігнорували цілий ряд феноменальних складових українського мистецтва – зокрема, народну ікону та народну картину, що привело до появи “білих плям” у галузі народного малярства. Здавалося, що українська нація зі своєю тисячолітньою історико-культурною спадщиною безповоротно приречена на асиміляцію та деградацію. Однак знову з’явилися подвижники, які підхопили справу відродження й розвитку рідної культури. І серед них – Іван Макарович Гончар (27.01.1911 – 18.06.1993), Народний художник України, Заслужений діяч культури УРСР, лауреат Державної премії ім.Т.Г.Шевченка, співзасновник Українського товариства охорони пам’яток історії та культури та одного з найбільших у світі скансенів – Музею народної архітектури та побуту України.

Іще юнаком, у полум’ї воєнного вандалізму він заприсягнувся, що якщо виживе, то все своє подальше життя присвятить збереженню й примноженню культурних святинь нації. Вже пізніше він постане шевченківським “апостолом правди” на ниві української культури. Маразмом, мракобіссям і злочином перед народом гнівно називав Іван Гончар музейно-фондові ув’язнення неоціненних скарбів української культури минулого, вважаючи, що “не показувати речової культурної спадщини свого народу – це значить відняти в нього гордість, свідомість і право на самобутність, відтак право на самопізнання, зломити крила для польоту вперед”.

Відданість власному народові й покликанню свого життя, мистецький талант і просвітительський хист Івана Гончара перетворили його приватний музей, заснований наприкінці 50-х років, у народну напівпідпільну інституцію, горнило цілої плеяди відомих діячів української культури. Попри недремний нагляд КДБ, з “гончарівні” в сучасну Україну вийшло чимало науковців, митців, народознавців, спрямованих І.М.Гончаром з псевдоакадемізованої радянської школи на народно-поетичне усвідомлення національного мистецтва. Ігноруючи заідеологізовану творчість соцреалізму як у професійному, так і в “народно-штампованому” мистецтві, виступаючи супроти тодішньої політики державних музеїв, що орієнтувалися виключно на “радянське мистецтво”, Іван Гончар відшуковував і зберігав високохудожні мистецькі твори, які були б знищені, коли б не потрапили до його колекції і не віднайшли в ній своє “друге життя”. Жодна людина, котра хоча б раз відвідала хату-музей І.Гончара, не могла залишатися байдужою до величі української культури й до подвижницької праці самого господаря. Це був справжній учитель, який за коротку мить спілкування міг закласти зерно українського духу в серця відвідувачів. Громадський музей Івана Гончара став, по суті, “ноєвим ковчегом” української культури ХVIII – ХХ ст., де від катаклізмів радянської системи зберігалися нетлінні скарби українського народу, де пробуджувалася й гартувалася національна свідомість.

1993 року Івана Гончара не стало. Однак його заповітна мрія про окремий музей із притаманними лише йому завданнями почала втілюватися в життя. У вересні того ж року на основі цієї приватної колекції був заснований державний Музей Івана Гончара. Внаслідок багаторічних клопотань діячів української культури та за дорученням Президента України Леоніда Кравчука держадміністрація м.Києва надала під приміщення Музею пам’ятку архітектури XVIII ст. Виникнення ще одного столичного музею було зумовлене передовсім унікальністю більшості експонатів колекції І.Гончара і феноменальністю його постаті – за три десятиліття свого існування “неформальний” музей Гончара набув величезного авторитету серед громадськості.

2 грудня 1999 року був підписаний Указ Президента України про створення на основі державного Музею І.М.Гончара Українського Центру народної культури "Музей Івана Гончара". Це розширює повноваження установи, завдання якої є значно ширшими від завдань інших державних музейних закладів: від самих початків  Музей Івана Гончара працює на розвиток української традиційної культури і адаптацію її явищ у сьогоденні.

Сьогодні УЦНК "Музей Івана Гончара" розбудовується на нових засадах згідно з принципами, закладеними його фундатором. Він постає не лише меморіально- мистецтвознавчим закладом зберігання, дослідження й популяризації найбільшої в Україні приватної етнографічної колекції, а й авторитетним науково-мистецьким центром, де влаштовуються польові фольклорно-етнографічні експедиції, науково-практичні конференції, семінари та лекторії, проводяться святкування, виставки, засідання народознавчого та мистецького клубів. Важливим аспектом повноцінної діяльності Центру є його співпраця з іншими профільними музеями та установами світу, інтеграція в сучасні загальнокультурні процеси. В цьому аспекті особливої ваги набуває вивчення та обмін досвідом музеєзнавства й студіювання світової культурної спадщини, популяризація української традиційної культури в Україні та за її межами.

У перспективі Центр має гармонійно поєднати науково-теоретичне музейництво з практичним відродженням культурно-мистецьких традицій нашого народу. Згідно зі своїми статутними спрямуваннями, він має стати не лише статичним сховищем культурно-історичних реалій України XVI-XX ст., а й їх динамічною моделлю. З цією метою у Центрі створюються майстер-студії з народного мистецтва, комп'ютерний банк інформації про традиційну культуру України, реставраційні та мистецькі майстерні, театр фольклору та народного обряду, у яких би поставав із небуття творчий геній українського народу.

Те, що зробив за своє життя Іван Гончар, можна по праву назвати подвигом. Його доробок без перебільшення порівнюємо із здобутками цілої наукової інституції. Часом важко усвідомити, скільки може зробити одна людина, якщо вона справді любить свою батьківщину, свій народ.

УЦНК "Музей Івана Гончара" сьогодні ще не має належного експозиційного простору, де б можна було повніше розгорнути розмаїття українського всесвіту, та все ж у ньому завжди велелюдно й затишно: звитяга одного Життя вічно вабить допитливі душі.

Тетяна ПОШИВАЙЛО,
заступник директора УЦНК з наукової роботи