Олексій Дмитренко: “Непохитний і ранимий, енергійно різкий думкою і в ході, він міг бути делікатним і нетерпимим водночас, але ніколи не дозволяв попуску бодай у незначному жодній гордині, надміру або зверхності у спілкуванні з простою людиною, ані найменшому заграванню із владою, а чи колінкуванню перед нею…”

“Якщо в 19 столітті місію донести до народу таїну його духу Господь уклав у полум’яне слово Шевченка, то в 20 столітті ім’я Івана Гончара стоїть в ряду таких подвижників, як Д.Яворницький, М.Біляшівський, Д.Щербаківський, В.Гнатюк… Причому збиральницька і наукова діяльність останніх проходила в кінці 19-го – початку 20-го століттях на ще збереженому етнічному грунті, тоді як хата-музей І.М. Гончара постала Феніксом України після двох світових воєн, двох голодоморів 1933 і 1947 років і піввікових комуністичних репресій”.

“Прийду я з міста в свою рідну хату-музей – і ніби прийду з чужої країни в свою рідну. Вирує Хрещатик, гомонять вулиці і установи сивого Києва чужою, хоч і сусідньою мовою, а моя хата дзвенить рідною мовою, рідною піснею. Скрізь по місту кують брехні проти мого народу, плюють йому в душу, об’їдають його, зневажають його, лицемірять і обпльовують його. А в моїй хаті своя свята правда, палке серце народу, його теплий дух, що огріває наші змучені душі”.

Леопольд Ященко: “У нас є чимало талановитих людей, які люблять народне мистецтво і знають йому ціну. Але Іван Гончар один. Мимоволі замислюєшся: а що ж саме відрізняє його серед інших? І приходиш до висновку: це виняткова цілеспрямованість і самовіддача…”

Володимир Петрук: “Музей Духу України… Інакше назвати цю світлицю, метрів 24-25 квадратних площею, вщерть переповнену дорогими українській душі речами так, що ледь залишався прохід поміж єдиним диваном і численними шафами, столами, полицями, просто неможливо…”

Лідія Орел: “Як розповідав сам Гончар — і ми також це бачили — біля його садиби в 70-і роки постійно чергували працівники КДБ, які стежили за всіма, хто переступав поріг музею. Вони також намагалися завербувати декого з відвідувачів на службу, щоб ті доповідали про все, що відбувається в музеї, і про всіх, хто там буває…”