Пісенний фольклор українського села
Посилання скопійовано
08 грудня 2021
Існує стереотип про українців, що співучість є однією з їхніх характерних рис. В цьому є доля правди, особливо коли поглянути на недавню історію української народної співоцької традиції. У пам’яті старих людей закарбувався спогад про те, як в теплі пори роки «все село співало»: голоси співочих гуртів лунали з різних його частин, і кожен куток намагався переспівати інший.
Тривалий час в науці було прийнято розглядати пісенний фольклор окремо від повсякдення, більше того, його вивчали різні науки: музичний бік – етномузикознавці, текстову частину – філологи-словесники. Сьогодні ж підхід змінився: пісню вивчають у комплексі знань про народну культуру.
Найбільше відомостей про народні пісні можна почерпнути з записів ХІХ–ХХ ст. І вже перші записувачі фольклору встановили генеральний принцип поділу їх на дві великі групи: обрядові та необрядові.
Обрядові пісні небезпідставно вважають давнішими, в них збереглися архаїчні риси і в мові, і в мелосі, і в ритміці, і в поетиці. Кожну виконували виключно в контексті певного обряду чи навіть обрядодії і нерідко лише один раз на рік чи впродовж кількох днів року (якщо це стосувалося календарної обрядовості), або ж лише під час урочистої сімейної події (хрестин, весілля, похорон). Відповідно до своєї функціональності, обрядові пісні мають вужчу класифікацію: на календарно-обрядові і родинно-обрядові.
Костянтин Трутовський, «Колядки в Україні», 1864 р.
Календарно-обрядові пісні супроводжували народний календар.
Пісні зимового циклу свят прив’язані, по-перше, до звичаїв колядування, що, залежно від локальних традицій, припадали на 7 січня і кілька днів по тому. Вони мали назву колядок і їх виконували колядники, які обходили хати з побажаннями доброго року, звертаючись у пісенній формі до кожного (або, принаймні, майже до кожного члена сім’ї (є колядки господарю, господині, парубку, дівчині тощо). 13 січня – це був час для щедрівок, виконавці обряду щедрування і цих пісень звалися щедрувальниками. Пісні зимового циклу супроводжували ігрові дійства з перевдяганнями та бутафорією (вертеп, коза, Маланка).
«Маланка» Вінниччина, 1996 р. Рукописний фонд Навчально-наукової лабораторії з етнології Поділля при кафедрі історії та культури України ВДПУ імені Михайла Коцюбинського (м. Вінниця)
Весняно-літній період календаря пов’язаний з пісенними циклами веснянок (гаївок), русальних (троїцьких), купальських, петрівських, жнивних пісень. Веснянки (на Західній Україні – гаївки) виконували на свято Воскресіння Господнього (Пасхи), у цей великодній час дівчата й діти співом, у специфічній гучній манері, проганяли зиму та закликали весну, водили хороводи з різними ігровими сюжетами – «Кривий танець», «Воротар», «Подоляночка», «Мости», «Мак», «Вербовая дощечка». В Галичині, на Надсянні, на українсько-білоруському пограниччі весняні величальні пісні називали ранцівками / риндзівками / рогульками; в деяких етнографічних районах Волині і Полісся виконували волочебні / волочільні пісні під час обдаровування крашанками на Великдень.
Веснянки. «Кривий танець» (студентська реконструкція). Вінниця, 1999. Фото В.Косаківського
Троїцьку обрядовість також супроводжують обрядові пісні. Так, на Зелені свята в деяких селах північно-західного Полісся «водять куста»: подруги заклечують у кленове листя дівчину, ведуть по селу, співаючи пісень, що їх науковці назвали кустовими. Часом гурт дівчат заходив до кожної хати, подібно до колядників, і отримував за пісні почастунок. В інших регіонах (також переважно на Поліссі) троїцький тиждень супроводжувала русальна обрядовість з русальними піснями, які виконували сільські дівчата та жінки не лише під час Трійці, а й на русальному тижні, коли відбували проводи русалок, розигри (вар: брикси), щоб задобрити цих міфічних істот, аби вони не шкодили господарству та людям.
Веснянки. Хоровод (реконструкція). Вінниця, 1999. Фото В.Косаківського
На території Лівобережної України, на Подніпров'ї акцент літньої обрядовості припадав на свято Івана Хрестителя (Купала) та на Петрівку. Купальські та петрівчані пісні («На Йвана Купала», «Маленька нічка петрівочка, // Не виспалася Наталочка») мають любовні (часом еротичні) та шлюбні мотиви. Ними супроводжували звичаї плетіння вінків, ворожіння, стрибання через вогонь, спалювання опудала Купала чи Марени, ритуальних бешкет.
Хоровод біля Купала. Фото 1970-х рр., м. Вінниця Рукописний фонд Навчально-наукової лабораторії з етнології Поділля при кафедрі історії та культури України ВДПУ імені Михайла Коцюбинського (м. Вінниця)
Завершення календарних обрядів літнього циклу співвідноситься зі збиранням урожаю: зажинками, жнивами і обжинками. Пісні цього календарного періоду виконували переважно жіночі гурти або окремі виконавці, зазвичай у перервах між роботою, дорогою на поле чи з поля. Власне, саме тому деякі дослідники відносять як жнивні, так і косарські пісні до трудових. Найпопулярнішим мотивом цих пісень є висміювання лінивих косарів чи женців, тож пісенні зразки виявляють спорідненість із жартівливими піснями і танцювальними приспівками.
Обжинки. Вінниччина, 1938 р. Рукописний фонд Навчально-наукової лабораторії з етнології Поділля при кафедрі історії та культури України ВДПУ імені Михайла Коцюбинського (м. Вінниця)
Найбільше жнивних пісень – обжинкових, вони супроводжували низку ритуалів на самому полі та в домі господарів. Серед словесних мотивів – подяка ниві за щедрий врожай, величання господаря й господині й обжинкової бороди, плетення вінка.
Родинно-обрядова пісенність співвідноситься з трьома точками життєвого циклу людини: народження (хрестини), одруження (весілля) і смерть (поховання). У хрестильних піснях частково зафіксовані архаїчні звичаї роздавання бабою-повитухою каші та букетиків за певний викуп, обдаровування кумів і баби, возіння баби на візку селом. Сьогодні хрестильні пісні збереглися на Поліссі («Ой бабко моя, голубко моя, // Ой хто ж тебе в баби взяв би, коли б же не я?»), в Галичині («В неділю рано (2), як день біленький // Нам ся народив (2) ангел маленький») тощо.
Свят-вечір. Хмельниччина, 1949 р. Рукописний фонд Навчально-наукової лабораторії з етнології Поділля при кафедрі історії та культури України ВДПУ імені Михайла Коцюбинського (м. Вінниця)
Найбагатшим є комплекс весільних пісень. Головними співаками й розпорядниками дійства є гурти жінок від обох сторін молодят, на чолі кожного, як правило, була або старша сваха або найкраща в селі знавчиня і заспівувачка весільних пісень.
«Весільний похід за молодою» (2), 1969 р., с. Виноградне (Сказинці), Мурованокуриловецький р-н, Вінницька обл. Архів автора.
Починаючи з моменту заручин і до кінця весілля, кожен із ритуальних етапів відображено в піснях. Короткі за тривалістю і подібні за мелодикою, вони фактично коментують чи коригують кожен із ритуальних етапів весілля. В деяких обрядах було так багато пісень (хоч і коротеньких), що вони отримали в науці окреме найменування. Це стосується, наприклад, коровайних пісень (напр., «Благослови, Боже (2), // І отець, і мати, // Своєму дитяти // Коровай убирати»). Є пісні ліричного тужливого характеру з мотивами прощання з родиною і дівуванням: «Сядьмо, мамонько, повечераймо зо мною, // Повечеравши, да й розийдемось з тобою». Понеділкові маскарадні звичаї («цигани») супроводжували сороміцькі пісні.
Знімання вінка молодої, 1986 р., с.Губник Гайсинський р-н, Вінницька обл. Архів автора.
Завершує родинно-обрядовий цикл поховальна обрядовість, яка мала власні пісні кількох різновидів. Це були 1) пісні, що їх співали люди похилого віку з мотивом очікування смерті, а також близьке оточення померлого вже безпосередньо при небіжчику; 2) народні голосіння (вар.: причитання, плачі, тужіння, йойкання), які на похороні виконували найближчі родичі чи професійні плакальниці.
Необрядові пісні складають собою найбільшу частину пісенного фольклору. Контекст їхнього виконання вільніший, не прив’язаний до певної календарної, господарчої або сімейної подієвості, їхні функції переважно розважальні, комунікативні, пізнавальні. Співали ці пісні в літній період на вулиці – переважно у вечірній час, а зимою – під час виконання монотонних видів робіт (наприклад, за прядкою чи вишиванням), пісні з серйозним історичним змістом були переважно в чоловічому репертуарі, а про кохання співала переважно молодь.
Необрядові пісні прийнято поділяти на епічні, ліричні (на теми дошлюбного спілкування, родинних відносин тощо) та релігійні (псальми). Народна епіка (думи, історичні пісні, балади, співанки-хроніки) несе в собі народні історичні знання, виконує своєрідну роль «усної літератури» з історичними, побутовими і кримінальними сюжетами. З пісенної стилістики дещо випадають думи, які складають корпус українського епосу і які є винятково українським фольклорним жанром. Думи і псальми, разом з історичними та танцювальними піснями й мелодіями входили до репертуару незрячих мандрівних співців і музикантів, які виконували їх під супровід кобзи, ліри та бандури, причому псальмопівцями могли бути як жінки, так і чоловіки, однак думи є виключною прерогативою кобзарів, лірників, бандуристів.
До епічної пісенності прийнято відносити пісні на історичні теми (історичні, козацькі), а також балади – пісенно-розповідні твори, де йдеться переважно про надзвичайні події (невістка після прокльону свекрухи перетворюється на тополю, чоловік убиває дружину за намовою матері, випадковий інцест, брат продає сестру, дівчина отруює невірного коханого тощо). До балад примикає «низький» пісенний жанр – жорстокий романс, який з міста, з робітничих селищ та слобідок примандрував у село, зайнявши певну частину сільського репертуару.
В основі сюжетів співанок-хронік, що географічно прив’язані до карпатського регіону, лежать злободенні місцеві та загальносуспільні події, кримінальна хроніка. Цей жанр часом називають «народними газетами» («Послухайте, люди добрі, що хочу казати, // Про ту працю за кордоном трошки заспівати»). Це порівняно новий жанр фольклору, перші його записи здійснені на зламі ХІХ–ХХ століть, ці співанки складали обдаровані люди, чиї імена подекуди збереглися. Для західноукраїнського регіону притаманний такий пісенний жанр, як коломийки.
Ліричний пісенний фольклор має переважно любовну чи народно-філософську та споглядальну тематику. Це улюблений жанр як виконавців, так і слухачів, він мінливий і відкритий до зовнішніх привнесень. При цьому є ряд народних хітів, які є неодмінною частиною українських застіль: «Несе Галя воду», «Їхав, їхав козак містом // Під копитом камінь тріснув», «Ой у полі озеречко, // Там пливало відеречко», «Туман яром», «Чорноморець, матінко, чорноморець // Вивів мене босую на морозець», «Із-за гори високої голуби злітають, // Не зазнала розкошоньки, вже літа минають», «Цвіте терен, терен цвіте» тощо.
Є пісенні цикли, тематичні групи, які включають пісні як епічно-розповідного, так і лірико-драматичного характеру, однак об’єднує їх приналежність до репертуару певної корпоративної спільноти – чумаків, рекрутів, солдат, бурлаків, наймитів тощо (чумацькі, рекрутські, солдатські, бурлацькі, наймитські, заробітчанські, в тому числі емігрантські / іммігрантські пісні).
Прийнято виділяти в окрему групу дитячий фольклор – твори, які виконують дорослі для дітей, або ж самі діти. Серед таких творів чи не найбагатшим є розділ колискових пісень.
Сьогодні науковці-теоретики та співаки-практики все частіше виявляють в архівах старі пісенники, з яких можна зробити висновок, що багато творів (історичних, ліричних), які вважали народними, мають літературне походження. Серед найвідоміших пісенних зразків, які посіли чільне місце в масовому виконавському репертуарі – «Дивлюсь я на небо», «Стоїть гора високая» тощо. Автори пісень, створених в ХХ столітті і засвоєних народною традицією, – стрілецьких, повстанських, – добре відомі.
Важливу роль у творенні й виконанні пісенного фольклору в традиційному суспільстві відіграли дівоцько-парубочі громади, жіноча частина українського соціуму та й чоловічі гурти. У ХХ ст., незважаючи на певний ідеологічний тиск, пісенну традицію намагалися зберегти народні самодіяльні колективи. Звичайно, культура автентичного співу дещо постраждала, оскільки керівники намагалися «облагородити» виконавство новою стилістикою, яку пропагували і навіть нав’язували в культосвітніх установах, проте з кінця ХХ ст. посилюється зацікавлення автентичним співом як з боку виконавців, так і з боку слухачів. З другої половини ХІХ і по сьогодні особливу роль у збереженні пісенного фольклору відіграли фольклористи-словесники та етномузикознавці. На сьогодні реліктові форми пісенного фольклору все ще можна зафіксувати серед найстарших виконавців України.
