Сьогодні під наївним мистецтвом дослідники та колекціонери схильні розуміти мистецький напрям, в якому працюють самоуки, сільські художники-кустарі, тобто художники без спеціальної освіти. Метафорична назва Петра Гончара «чисте мистецтво» підкреслює його незаангажованість і те, що самі творці не обмежені умінням малювати. Є широка палітра термінів на позначення цього та подібних явищ – наїв, примітив, ар брют, народна картинка, самодіяльне  (аматорське) мистецтво, кіч.

Історія терміну art naif (наївне мистецтво) бере початок від паризької виставки 1933 р., де він фігурує у самій назві мистецької події: Un siecle de peinture naive. Дослідник, колекціонер і упорядник Всесвітньої енциклопедії наїву (World Encyclopedia of Naive Art), яка й досі залишається найвагомішим виданням на цю тему, Ото Біхальї-Мерин (Bihalji-Merin, Oto) перераховує ознаки наївного мистецтва: воно незалежне від професіоналів, має інстинктивний характер та яскраво виражену індивідуальну манеру творчості, відзначається свіжістю та радістю сприйняття навколишнього світу. До речі, до цієї енциклопедії увійшли імена таких українських художників часів СРСР, як Марія Буряк, Олександр Вишник, Олена Волкова, Іван Лисенко, Єлизавета Миронова, Марія Примаченко, Іван Черняховський.

Народні художники, не маючи спеціальної художньої освіти, позичали з навколишнього світу образи, які були їм близькі та відображали певні архетипи, й тиражували їх. Минає час, змінюються митці, техніки і середовище, але дещо лишається незмінним: по суті, сучасні лебеді з шин, які прикрашають подвір'я у Києві та інших містах, є нічим іншим, як лебедями з ідеалістичних пейзажів, які висіли в сільських хатах впродовж усього ХХ століття. 

«Справді народне мистецтво, – писав у 1925 р. Сергій Маковський, – якнайдалі від вульгарності. Воно захоплює благородством відтінків і розмаїттям у канонічному своєму окостенінні. […] Воно поєднує колективну навичку з неповторністю оригінальних творів, [воно] не індивідуалізоване – у нашому, міському сенсі – і водночас позначене особистим акцентом. Найтривкіші “штампи” села не заперечують відомої свободи виконання. Навпаки, саме від свободи — неповторна краса. Щоразу те ж саме, але трохи по-іншому. Народне мистецтво […] полонить ледь вловними відмінностями, не стаючи ремісничою копією, не вироджуючись у бездушний фабрикат: ремесло лишається мистецтвом». 

На думку дослідниці Ксенії Богемської, зображення людиною щасливого і радісного життя часто є для неї засобом аутотерапії, підтримки себе як особистості. Якщо простежити долі багатьох відомих наївних художників, можна переконатися, що більшість із них звернулася до живопису і малювання у час подолання сильного стресу, важких душевних переживань, хвороби, розриву з близькими, смерті коханої людини. Тож радісний дух картин – ніби компенсація за тяжкі переживання. Зокрема, дві зірки українського наїву – Катерина Білокур і Марія Примаченко – тяжко хворіли впродовж усього життя. 

Поняття наїву вужче, аніж народне мистецтво, воно має стосунок переважно до авторського живопису, тоді як народне мистецтво, як правило, анонімне. З наївом тісно пов’язані народні картини (вар.: народні картинки). Їх малювали, аби розважити дітей, оздобити власну оселю, на подарунок рідним. Малювали й на продаж, і, власне, базарні картинки – це був базарний кіч. За висловом дослідників, у народній картині закладений кічевий принцип, але сільський кіч потрапив у сферу народної культури, наклавшись на традицію.

У роботі майстри народної картинки користувалися різними техніками, матеріалами й поверхнями для зображення. Народне мистецтво транслюється навіть у таких марґінальних медіумах (формах), як, наприклад, різьба по дереву. 

На думку експертів, український народний живопис почав розвиватися у XVIII столітті. Найбільш розповсюдженим сюжетом української народної картинки усіх часів є “Козак Мамай”: на картині зображують козака, що сидить зі схрещеними ногами (часом це називають «позою Будди»), поруч з ним – кінь, дерево, люлька та інші аксесуари, зображення доповнені написами.

“Козак Мамай”. Картина на фанері. Автор невідомий. Друга половина ХХ століття

“Мамаїв” малювали не тільки на полотні, а й на дверях, стінах хат, на кахлях для груб, на дерев`яних скринях і вуликах. На офорті Тараса Шевченка "Дари в Чигирині 1649 року" (1844) на задньому тлі видно картину "Козак Мамай"; Ілля Рєпін використав цей образ у картині "Гайдамака" (1889), а Сергій Васильківський назвав один зі власних творів "Мамай" (1910). У часи СРСР зображення козака Мамая можна було зустріти на виробах порцелянових і майолікових заводів, на сувенірах з пластмаси. Сьогодні образ козака Мамая комерціалізується, його можна зустріти як на бутикових виробах, так і на сувенірах.

 

Штоф “Козак Мамай”. Порцеляна. Київський експериментальний кераміко-художній завод. 1970-ті роки

У ХХ ст. стали популярними такі сюжети народних картинок, як “Козак і дівчина”, “Козак від’їжджає, дівчинонька плаче”, “Петро і Наталка”. Дійсність на них подається в пасторальному світлі. Часто трапляються пейзажі, часом навіть екзотичні (наприклад, з пальмами). Зображення людей (дівчат, що пливуть у човні або сидять на березі річки) представлені силуетно. Узвичаєно було малювати портрети членів родини, друзів, сусідів, а також селянські садиби та господарства, побутові заняття. Полюбляють творці народної  картинки і натюрморти, найпоширенішими є з кавуном, а також із квітами. Часто можна зустріти серед сюжетів «ілюстрації» до народних легенд, пісень, казок, до історичних подій. Деякі композиції є перемальовками з відомих полотен, що їх народні малярі побачили у книжках або ж на репродукціях. 

Часом дуже важко знайти першоджерело сюжету. Наприклад, щодо картини “Оленка з оленем” (зображення дівчини поруч з заквітчаним  оленем ) українські дослідники наїву сходяться на думці, що це могла бути картинка на обгортці шоколаду або мила (шампуню).

“Оленка з оленем”. Картина на склі. Друга половина ХХ століття

А от композиція “Ангел стереже дітей” має західноєвропейське походження: на початку ХХ століття в Європі масово «ходили» листівки з цим сюжетом релігійного змісту.

“Ангел стереже дітей”. Фотокартина. Друга половина ХХ століття

Назагал народна картинка тяжіє до симетрії та орнаментальності, зображення мають площинно-декоративний характер. 

Українсько-французька художниця-авангардистка Олександра Екстер, яка товаришувала з французькими митцями Фернаном Леже і Пабло Пікассо, у 1915–1919 рр. відроджувала українські народні промисли, а творчість відкритих нею художників Ганни Собачко, Євмена Пшеченка, Василя Довгошиї називала народним футуризмом. Під час святкування у 1919 році Першотравня  вулицю Хрещатик прикрашали вироби народних майстрів, а у приміщенні Палацу мистецтв (нині Національна філармонія) на Виставці сучасного селянського мистецтва було представлене паперове декоративне панно Ганни Собачко – своєрідна імітація традиційного килима. 

Українське народне мистецтво початку ХХ століття справило значний вплив на художників-авангардистів, зокрема, Казимира Малевича, Давида Бурлюка, Олександру Екстер та на інших зірок світового живопису. Вони нерідко «запозичали» форми, кольори, а також сюжети у народних майстрів. 

Радянська влада масово винищувала або замовчувала професійних художників, проте наїв був у пошані: розкішні килими зі Сталіним в обрамленні традиційних українських орнаментів якнайкраще характеризують епоху 1930-50-х років.

Портрет Йосипа Сталіна. Вишивка художньою гладдю нитками “муліне”. Друга половина 1940-х років

У ХХ ст. зображення, що їх відносимо до народного живопису, тиражують у різних техніках і медіумах. Фотографія дала нові способи тиражування. Так, з другої половини ХХ ст. популярними стають овальні картинки з відомими сюжетами, чорно-біле зображення розмальовували вручну. Відомі й листівки в такій техніці.

Традиційний сюжет з дівчатами на березі річки. Фотокартина. Друга половина ХХ століття

У радянський час наївне мистецтво було анонімним. Вважалося, що народна творчість, як і сам народ, – явище масове, без виявів індивідуальності. Так, книга “Декоративно-прикладне мистецтво Української РСР” (за матеріалами виставки 1949 р.) репродукує два видатні твори Катерини Білокур – “Цар колос” і “30 років СРСР”, і  – при цьому не вказує їх авторства.

Сторінка з книги “Декоративно-прикладне мистецтво Української РСР” (1952) з репродукцією картини Катерини Білокур

Явище наїву в наші дні набуває нових форм. Багато професійних художників вдаються до стилістики наїву. Ото Біхальї-Мерин писав, що в сучасному світі народне мистецтво зживає себе, колективна творчість, що лежала в його основі, розпадається, натомість викидаючи зі своїх надр незалежних індивідуальностей –  наївістів. Сьогодні наївне мистецтво не обмежене селянським середовищем та сільськими базарами, а стає часткою міської культури. Крім того, його предметно-функціональна сфера розширюється, виявляючись не лише в картинках, а й у скульптурі, музиці, слові і навіть в акторському мистецтві.